Почнемо з назви. «Уповільнений розвиток»? Ну, принаймні чесно — він справді повільний. 🙃 Серіал, здається, хотів бути блискучою сатирою на розбалувану американську родину, але десь посеред шляху заплутався у своїх власних жартівливих спробах. І якщо перший сезон ще має проблиски креативності, то далі це стає схожим на марафон жартів, які ви вже чули в п’яному клубі стендапу.
👉 Позитиви? Деякі актори, як Джейсон Бейтман, намагаються витягнути весь цей балаган своєю харизмою, але навіть йому часом хотілося б дати відпочити. Ну і кілька епізодів справді вдалося — коли сценаристи згадували, що жарт повинен бути смішним, а не просто дивним.
👉 Що пішло не так? Сюжет — це суцільний хаос. Всі ці «недорозвинені» (вибачте за каламбур) персонажі іноді відверто дратують, а їхні сімейні інтриги хочеться перемотати на швидкості х2. Рівень абсурду й спроба бути «смішно незграбними» доходить до того, що хочеться піти в сусідню кімнату і знайти там кращу комедію… наприклад, мем про кота і салат.
Фінальний вердикт:
Якщо вам подобаються історії про людей, які не знають, що з собою робити, і мають нульову самоусвідомленість, це може бути вашим трошки дивним guilty pleasure. Але для мене це було, як спроба з’їсти холодну піцу з 2003-го: ідея хороша, але щось явно не так. 🍕
📺 Часу шкода, але досвід цікавий. Радше пропущу.
