Ну що ж, «Пісочний чоловік», або як я його тепер називаю — «Пісочний ЛГБТ-коктейль із сюжетом на другому плані». 😑
Я зайшов на це шоу з великими очікуваннями, адже першоджерело — шедевр. Хлопці, це ж Ніл Ґейман, письменник, який вміє закручувати історії, щоб тебе тримало від початку до кінця. Але тут я наткнувся на таку кількість «повісточок», що іноді почувався ніби на сторонньому фестивалі культури. 🌈 Уявіть собі: магічний світ, таємничий Морфей і… купа сцен, які більше схожі на фанфік з Tinder’а.
Сюжет? Ну він наче й є, але пробитися до нього крізь усього цього просто неможливо. Справжня історія про володаря снів, його падіння і повернення мала бути чимось грандіозним, атмосферним, а замість цього я отримав дискотеку з прогресивними меседжами на кожному кроці. 🌀 Зрозумійте мене правильно: кожен має право жити своїм життям, але коли це витісняє саму суть серіалу, то стає перебором.
Акторська гра? Морфей виглядає так, ніби останні 100 років сидів у кав’ярні та пив чорну каву без цукру. 🙄 Хоча його візуально ще витягли, але навколо всі персонажі постійно нагадують, що вони тут не заради сюжету, а щоб показати, наскільки сучасні та відкриті сценаристи.
Висновок? Якщо ви фанат оригінального коміксу — тримайтеся подалі, бо розчаруєтеся. Якщо ж ви шукаєте естетично зняту, але наполовину порожню драму про все і нічого — ось ваш варіант. Але я особисто не рекомендую. Серіал можна було зробити епічним, а вийшов мильний проєкт, який скоріше викликає здивування, ніж захоплення.
Оцінка: 4/10. Зірки за хорошу графіку і кілька сцен, де Морфей таки згадував, хто він такий. Але більше — ні, дякую. 🙅♂️
