Одержимість (1981) – це кіно, яке однозначно залишається в пам’яті, як стук дрелі о шостій ранку. Тут і любов, і параноя, і трохи божевілля – усе змішане так, що після перегляду голова обертом. Дія розгортається на фоні Берліна – ідеальне місце для героїв, яким явно не вистачає стабільності.
Головна героїня, у виконанні Ізабель Аджані, здається, вийшла за межі «нормальної» акторської гри, дещо переходячи в майстер-клас «як виглядати, ніби в тобі поєднались десять різних демонів». Її образ такої собі неврівноваженої Медеї спершу шокує, а потім лякає. І наче ми ще не мали достатньо причин занервувати, в її житті з’являється загадковий… об’єкт. Так, тут можна вдатися до натяків, але залишимо вам шанс здогадатись самостійно.
Між рядками сюжетної лінії проглядає критика суспільних норм і кохання, але це подано в такому темному і спотвореному вигляді, що, здається, автор вирішив зіграти в гру «знайди, хто вийде з розуму першим – герої чи глядачі». І, чесно кажучи, вже на півдорозі до фільму починаєш думати, що ця чаша точно буде твоєю.
Сюжет, хоч і нелінійний, затягує – але так, що хочеться втекти й озирнутися на знайомий світ. Візуальна складова, зокрема сцени в метро, однозначно заслуговує на увагу: підземний простір перетворюється на символ внутрішньої порожнечі та марення героїв.
Підсумок: якщо у вас вистачить духу зануритись у цей моторошний світ емоцій і сюрреалістичних видінь, то «Одержимість» точно надовго залишиться з вами. Але врахуйте – цей фільм не про «приємний вечір перед екраном». Це сеанс дійсно важкого кіно, яке, можливо, навіть викличе в вас потребу переглянути своє ставлення до почуттів.
