Ну що, друзі, я вирішив повернутися до лав класики від Кевіна Сміта, думаючи: “А чи не посміятися мені від душі, як колись у “Клерках” чи “Джеї та мовчазному Бобі”?” І тут на екрані — “Клерки 3”. Очікував феєрверків ностальгії та чергового саркастичного марафону, а отримав… ммм, як це сказати? Смакотний бутерброд, але без соусу. Наче і хліб є, і начинки щось там додали, але от кайфу — нуль. 🙄
Що не так? 🤔
Перші частини “Клерків” — це святая святих абсурду та іронії. Вони як ті друзі, з якими можна сидіти на кухні і реготати до сліз через якусь дурню. А ось у третій частині мені здавалося, що цей самий друг раптом став занадто серйозним. І таке враження, ніби Кевін Сміт увімкнув режим “давайте поговоримо про життя і смерть”, забувши, що ми тут заради абсурду, а не екзистенційної філософії. Ну, не Джеймс Джойс, вибачте. 😅
Іронія, звісно, присутня, але якась вже не та. Діалоги, за які я раніше готовий був плескати стоячи, зараз відчуваються, ніби вони пропущені через фільтр “спробуй бути мудрим, але не перестарайся”. Плюс, здається, гумору стало менше, ніж пафосу. І це відчуття добиває. 😕
Що вдалося?
Ну, чесно, актори старалися. Видно, що їхні персонажі дорослішали разом з ними, і тут уже питання, чи готовий ти прийняти “Клерків”, які теж подорослішали. Але особисто я чекав старого-доброго хаосу, а не рефлексій на тему “ми всі помремо”. Ех, Данте, Рендал, що з вами сталося? 🤷♂️
Вердикт:
Фільм наче й з претензією на глибину, але до попередніх частин не дотягує. Якщо ви фанат серії, подивитися варто, хоча б щоб зрозуміти, що сталося з героями далі. Але якщо чекаєте того самого настрою, що й у попередніх частинах, то не поспішайте — краще пересмотрите “Клерків 2”. 🎭
Оцінка: 5/10 — ностальгія працює, але без іскри. 🔥
