О, ну що сказати про “Джей та Мовчун Боб: Перезавантаження”? Це такий собі коктейль, змішаний із самоіронії, абсурду й ностальгії по 2000-х. Коли заходиш в цю стрічку, то варто розуміти, що вона тут не для того, щоб претендувати на “Оскара” чи навчити нас життєвим істинам. Ні, тут ми просто відпочиваємо – сміємося з того, що Джей та Мовчун Боб все ще у своєму звичному ритмі: дорослі мужики з підлітковим підходом до життя, які переживають своє чергове повернення у кіносвіт, тепер уже в епоху соцмереж і Голлівудських “перезавантажень”.
Сюжет, як завжди, до непристойності простий. Вони дізнаються, що хтось знову збирається зняти фільм про них без їхньої згоди – і, звісно ж, наші герої беруть на себе “місію” зупинити це кіношне неподобство. Це нагадує той самий рецепт, який працював і двадцять років тому: мінімум сенсу, максимум дурощів. Тут ви не знайдете карколомних сюжетних поворотів чи діалогів, які змушують задуматися про існування. Але якщо ви, як і я, любите ті часи, коли комедія ще не обтяжувала себе мораллю, то “Перезавантаження” – це та ностальгійна подорож, яку варто пройти.
Та й знаєте, що найбільше тішить? Що Кевін Сміт, автор цього божевілля, абсолютно свідомий у тому, що робить. Він сам розуміє, що це – не шедевр, і цим і приваблює. Іронія тут справжня, не вимушена.
