“Теорія брехні” (2009–2011) – серіал, який наче обіцяв занурити мене в психологічні лабіринти брехні, але залишив з відчуттям, що мені просто показали дешевого фокусника, який загубив свій капелюх. 🎩❌
Так, ідея цікава: є крутий дядько Кал Лайтман, який на вигляд ніби той професор, що читає лекцію з “Як обдурити всіх на світі й залишитися непоміченим”. Він аналізує мікровирази облич і каже: “Ця людина бреше”. Звучить круто, правда? От тільки серіал настільки заточений на цю одну ідею, що на другому сезоні ти починаєш вгадувати, хто бреше, швидше за Лайтмана. Ну, а якщо я вже можу це робити, навіщо мені Лайтман? 🤔
Проблеми:
- Шаблонність. Кожна серія — це як епізод “Санта-Барбари”, але з мікровиразами. Герої йдуть за формулою: конфлікт — брехня — “Ти збрехав, і ось як я це довів!”. Боже, вже аж смішно стає. 😂
- Герої? Та вони як статисти. Кал крутий, але на його фоні решта персонажів виглядають як картонні вирізки. Навіть якщо вони й живі, то максимум для того, щоб Кал виглядав ще крутіше.
- Глибина? А ось і ні! Психології рівно стільки, скільки вистачає, щоб здатися розумними для тих, хто в цьому не розбирається. Якщо знаєш трохи більше — це вже пародія. 😅
Моя оцінка: 5 із 10.
Не скажу, що “Теорія брехні” — це суцільна брехня, але більше двох сезонів я не витримав. Якби Кал зміг проаналізувати мої мікровирази, то побачив би нудьгу, сарказм і легку жалість до свого часу.